Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

щасливої оказії мусить скористати і цього незвичайного чоловіка запізнати, бо певен, що то мусить бути якийсь великий магістр магії і альхемії. Я йому на те порадив, аби собі викинув з голови розмаїті чари, які статечному офіцерові і католикові не пасують, бо той Запатан або магнат великий, або великий шальвіра.

Третього дня ми обідали у генерала Коритовського. Були там також командант Вітте, каштелян Морський, каштелян Семяновський, староста коломийський Холоневський і староста львівський Кіцький, а ще чимало значних панів, бо на ту пору були саме контракти[72] і шляхти наїхало до Львова сила силенна.

Коли вже зібралися всі, генерал Коритовський звістив:

– Будемо мали нині ще одного гостя, дивного чоловіка, якого у Львові чорним кавалером зовуть. Прибув до Львова якийсь граф Запатан, італієць чи гішпанець, вже того не знаю, але фігура дуже дивна і таємнича.

– А, він був і в мене, – озвався на це пан Йозеф Мнішек, староста сяноцький, – але не знаю, що про нього думати. Запевне, то має бути якийсь авантурник або шарлятан, бо їх ся тепер багато крутить по Польщі; може то який розенкрейцер чи альхемік, що золото плавить з чужих дукатів.

І тоді почали всі про нього говорити, бо всі його як не виділи, то таки щось про нього чули, хоч він допіру тільки день чи два у Львові перебував. Кожен ся дивував, пощо сюди приїхав; одні його мали за масона, инші за картяра, який з банком шулерським вояжує, – але ніхто нічого певного про нього не знав.

Щойно я, підтримуючи бесіду, переповів нашу пригоду в Раві, як раптом бачимо, Запатан уже є поміж нами, наче з-під землі вигулькнув, бо ніхто його, як входив, не помітив, ані кроків не чув. Відразу він почав розмовляти жваво і вільно, мовби нас знав усіх віддавна, а вживав при цьому тої мови, яка кому зручніша була: французьку, італійську, німецьку, латину, ба навіть польською дещо висловлював.

Коли ж засіли ми до столу, я зауважив, що Запатан жодної страви навіть не торкнувся. Як тепер, так і пізніше, впродовж усього побуту дивного чужоземця у Львові, ніхто його ніколи не бачив за їжею, а коли хтось із того дивувався, він відповідав:

– Того, що ви їсте, я не хочу, а того, чим я ся живлю, ви б напевно не їли…

Староста Мнішек, знавець і поціновувач клейнодів, не спускав з ока великої діамантової шпильки Запатана і врешті не витримав, аби йому компліменту не сказати, що каменя такої величини і чистоти ще не доводилося йому бачити. А потім поцікавився, скільки би та шпилька вартувала. Запатан усміхнувся тільки і відповів, що не знає, бо в дарунок її дістав. І нуж оповідати чудовні історії, як він тридцять років тому запізнався в Персії з Надир-Шахом, і разом з ним навіть брав участь у війні проти Великого Могола Індії, як у Делі вони багатющий скарб дорогоцінного каміння здобули, зокрема й цю шпильку від Шаха на пам'ятку отримав. Потім ще дивовижніші нам речі оповідав, а такі чудні та нечувані, що хіба в байках їх спіткати можна, а однак ми всі пожадливо слухали тих оповідок, про їжу і напої забувши, бо така була дивна сила і чар тих розповідей, що вух не відірвеш. А таку той Запатан незвичайну мав силу слова, що здавалося, словами своїми малював…

Та як несподівано він почав свою розповідь, так само несподівано її й скінчив і, хутенько зірвавшись, усім уклонився та зник за дверима. Допіру, як вийшов, то опав з нас дивний чар, і тільки тоді зауважили ми, що вже добре темно було в покою, а дзиґар восьму показував.

Від того часу в цілому Львові ні про кого так не гомонілося, як про графа Залатана, заморського кавалера, дивного, таємничого, та ще й такого, що нечувані надприродні секрети посідає. Насправді ніхто не знав, ким був той Запатан, звідки прибув і куди прямує, але то пробуджувало до нього ще більшу цікавість.

Одні казали, що то не хто инший, як сам граф Федеріко Гуальді, що знав секрет еліксиру вічности і вже чотириста років живе на світі, инші – що то якийсь маг, який приїхав шукати в нас таємного документу на дванадцять печатей замкненого, що його двісті років тому перські посли до Польщі привезли. Одне слово, оповідали про нього всяке. Але найбільше захоплення викликав незнайомий «чорний кавалер» своїми лікарськими успіхами, бо хоча львівські ескулапи й обізвали його шарлатаном, проте він чимало хворих, яких вже хірурги відреклися і на ласку Божу зоставили, не тільки від неминучої смерті врятував, але й до повного здоров'я повернув.

Маєток, видно мав велетенський, бо, бувало, золото шпурляв повними пригорщами. А ще й дивні чародійські штуки показував. Якось запросив кількох відомих осіб на гостину до будинку якого він винайняв. Під час гостини звучала розкішна музика, мовби повітря само грало, бо ані музиканта, ані інструменту жодного ніхто не помітив, горіли невидимим вогнем барвисті світла і лямпи, спливали пахнидла і аромати неймовірні, а най-вишуканіші страви і найдивовижніші вина і наливки подавалися там без обмежень. А двоє знаних кавалерів з магнатського стану запевняло, що коли вони раз у нього гостювали, а про духів мова зайшла, він їх запровадив до покою, оббитого чорною матерією, якісь кадила і лямпу запалив, і добувши шпагу, викликав заклинаннями моторошні страшидла і примари, так що їх жах страшний пойняв і обох зимний піт обілляв…

Я того всього, хоч і наслухався досить, але не надавав значення, бо мав доста клопоту й так. Генерал Коритовський призначив мене інструктором і віце-командиром усього львівського гарнізону. А мій Аксамицький тим часом з чорним кавалером заприязнився і весь час до нього бігав, не раз там цілими ночами пересиджуючи. Даремно я його перестерігав, що та приязнь на добре не вийде. Зрештою, це й видно було: він сильно змінився, з веселого товариша став понурим, бувало, цілими днями ні до кого й словом не перемовиться, а в помешканні свому замикався. Наскільки давніше він був пильним і статечним офіцером, так тепер службу занехаяв. Клопоту він мені чимало завдав, і якби мені його батько не доручив, як старшому братові, пильнувати його, і не ставився я до нього зі справжньою братньою приязню, то вже би-м шукав на нього управу не в дружніх сентиментах, а у військових артикулах. Проте аж таким суворим я для нього бути не міг, чого й донині жалкую.

До всього лиха